Безкрайні поля Полтавщини рясно поливає дощем. Накрапувати почало ще в Києві, але тут погода розігралася не на жарт. Ми мчимо двома машинами в бік Харкова. В нашій – спорядження та медикаменти для захисників, позаду двоє закордонних журналістів та волонтерка зі Львова. Ми обіцяли познайомити їх з Харківськими спецпризначенцями.
Через обмежені можливості задньої машини, наша швидкість обмежена, а дорога попереду ще далеченька. Багато уваги не треба, машини зустрічаються зрідка, траса добра, а дощ трохи присипляє. Мій командир не відволікаючись щось організовує телефоном, лише зрідка викурює сигаретку. Мабуть, найкращий час для роздумів.
Київ убезпечили близько десяти днів тому. Тепер вже доводиться згадувати пусті вулиці та повсякчасну канонаду. Під її урочистий гуркіт ми пили ранкову каву і заводили авто, вона супроводжувала нас в усіх поїздках. Ніби навмисне, ледь я прокидався та тільки вкладався спати – десь поряд відлітали смертоносні пакунки «градів». Їхній шелест став вже заспокійливим, адже це наші, на варті спокійного сну. Звісно, не заздрю тим, до кого прилітали ці вечірні та ранішні «опади». Але цьому гуманізму на війні є межі. Тут або ми, або нас.
У свій перший за місяць вихідний я пив каву на Борщагівці, спілкувався з подругою, а перед нами вже простягатися лани. І звідти долітало відлуння «відльотів» і «прильотів». А після відходу окупантів я знову побував на тому місці, знову пив добру каву, спілкувався. День був сонячний і теплий, нарешті. Проте, чогось не вистачало, я ніяк не міг заспокоїтися всередині. І зрозумів, мені не вистачає звуків війни. Цього аудіального супроводу, без якого і не мислиш уже життя. В очах потемніло, а думки сплуталися.
Чим довше Київ жив тишею, тим напруженішим ставав я. Запрацювали світлофори, на дорогах раптово з’явилася безліч машин. Цигарки та пальне більше не треба вишукувати повсюди, а світлих вікон вночі ставало дедалі більше. Складно було повірити у цей мирний гомін. Ще вчора стрілянина була під вікнами, а на сусідню вулицю долітали реактивні снаряди, сьогодні ж навіть повітряна тривога викликає подив.
З такими думками я почув слова командира про Харків. Сам він звідти родом, але мешкає у столиці половину життя. Він пояснив задачу, а я чомусь відчув полегшення. Харків бореться, а ми йому потрібні.
— Там небезпечно, постійні обстріли.
— Звісно, випрасую сорочку якнайкраще.
— Яка сорочка, ми прямуємо у зону бойових дій!
— Війна ще не привід змінювати свої звички.
У свіжій сорочці я кермував машину крізь зливу. Справді, не можна позбуватися звичок і традицій, особливо у найбуремніші часи. Відкинувши догляд за собою, в наступну мить можеш позбавитися людяності, а вона нас відрізняє від ворога.
Зупиняємося на останній відкритій заправці. Мені раптом дуже закортіло купити сигарет. Міг би брати у командира, але чомусь дуже схотілося своїх. Лише п’ять хвилин зупинки, з графіку не вибиваємося, далі рушаємо просторами Слобожанщини. Тут уже повним ходом іде посівна. Війна війною, а обробляти землю українець не покине ніколи.
Заїжджаємо у Пісочин, що на Захід від Харкова. Тут небо чисте і високе, сонце змушує вдягати окуляри. Містечко стоїть на пагорбах, згори видно вже саму «студентську столицю». А ближче до нас бачимо стовп чорного диму. Настрій з розслаблено-дорожнього, змінюється на сконцентрований та уважний. Ми знову на війні.
На перехресті посеред дороги скаче чоловік, махаючи руками над головою. Проносяться різні думки: Може підкинути? Може потребує допомоги? Може хворий?
Зупиняємося біля нього:
— Хлопці, ви куди?
— На Харків.
— Тут не проїдете, 5 хвилин тому прилетіло на блокпост трохи далі, бачите ото дим?
— Зрозуміли, об’їхати через Баварію?
— Так, розвертайтеся і туди.
П’ять хвилин, п’ять хвилин, це багато або мало? Обмінюємося поглядами без слів. Вузенькими вуличками приватного сектору оминаємо головну дорогу і, нарешті, потрапляємо до міста.
Тут одразу огортає знайоме відчуття. Періодично лунають залпи і вибухи, асфальт гудить коліями від траків техніки, тут і там рознесені будинки, школи, лікарні. Машин мало, світлофори майже не працюють, все як у нас було донедавна. А головне – напруга, необхідність постійної уваги та обережності. Тут пропадають усі екзистенційні роздуми, що травлять душу спокійної хвилини, саме виживання залежить від випадку і твоїх вправних дій. Така собі підкинута монетка, ціна якій – життя.
Біля розтрощеної школи зустрічаємося з місцевим підрозділом спецпризначення. Хлопці раді бачити нас і «подарунки». Командири спілкуються осторонь, а журналісти засипають питаннями бійців. Комендантська година тут стартує значно раніше столичної, тому погодивши плани на завтрашній день, рушаємо на нічліг.
Наш тимчасовий прихисток у самому центрі. Журналістів направляємо до місцевих волонтерів, а самі заселяємося на квартиру знайомих. Машину ставлю вглибині двору, аби будинок закривав з тих сторін, звідки може прилетіти.
Такого спокійного сну в мене давно не було. Під звуки вибухів я виспався як ніколи. Снідаємо тушонкою у волонтерському штабі, а далі рушаємо оглядати місто. Дуже багато прильотів по центру, у будинки 19 століття, що бачили ще Другу світову війну. Але на вулицях дуже чисто, прибрано все до піщинки. Руйнування хаотичні, безцільні, ніби просто для терору та залякування. Проте, місто тримається. Воїни захищають, а волонтери допомагають.
Наші друзі спецпризначенці продумали для нас дивовижний маршрут. Вдягаємо «броню», та з усіма можливими заходами безпеки, про які розповідати не маю права, рушаємо на північні околиці міста.
Дорога звично гуде коліями від траків, а людей стає все менше. Такої картини в Києві не було навіть у найтяжчі дні облоги. Справді район за районом вулиці пустіють, аж доки ми заїжджаємо на Північну Салтівку. Тут людей на вулиці не стрінеш, виїхали або живуть у підвалах. Від будинків тут мало що залишилося, до того ж завжди є ймовірність нових «прильотів», відлуння яких завжди десь поряд. А прилітало сюди майже все, міни, снаряди, ракети, авіабомби. Сліди від них вчишся розрізняти швидко.
Сьогодні я лише споглядач, кермо тримає наш захисник, це заспокоює. Дорога тут – суміш битого скла, каміння, заліза та інших уламків, чорними нитками звисають перебиті дроти. Провести бус тут – вершина майстерності, наш водій робить це з легкістю, якій тільки позаздрити.
Хлопці позаду перекидаються жартами, приховуючи емоції. Мене посадили попереду, з волонтеркою львів’янкою, як найкомпактніших. Для неї це перша війна, тому моїх цинічних жартів про Донбас вона не розуміє. Доводиться проводити «лікбез» про малу батьківщину та Східну Україну в цілому. Дівчина щиро дивується моїй критиці. Але ж тільки місцеві справді розуміють всі вади своїх країв. Звісно, через вік я не міг сповна розуміти проблем рідного міста, але усі роки після переїзду уважно слухав батька, який на них добре розумівся.
За розмовами не помічаємо останній блокпост на межі міста. Зупиняємося на найближчому перехресті, звідси починається дорога на Білгород. У полі зору села, в яких досі переховується окупант. Десь там стирчать дула їхніх танків, а позаду нас окопаними стоять наші. Перехрестя пусте, з величезними воронками від ракет. Журналісти розбігаються навсібіч, полюючи за найкращими кадрами. А мені залишається лише насолоджуватися тим високим і чистим небом, яке буває тільки на Слобожанщині. Десь у Києві зараз хмарно і дощить, а Харків гостинно приймає гостей.
Саме тут нарешті здобуваю цілковитий спокій, поряд з захисниками України, дивлячись майже в очі ворогу, стоячи на рідній землі, під нашим спільним небом. За кілька годин, покидаючи Харків через той таки Пісочин, я вже сумував за ним, знаючи що обов’язково повернусь знову.
