Волонтерські будні

38
Війна Война

Ранок волонтера також починається з кави. Але не якісного напою в одній зі столичних кав’ярень, а гіркуватої рідини у пластиковому стаканчику. Таким залюбки напоять на будь-якому з наших сховищ-складів. Пропонують поснідати, але я ввічливо відмовляюсь, аби не образити бабусю що готує для всіх хто живе у сховищі. Голод мобілізує, ситим я починаю засинати, а дорога попереду далеченька. До того ж ми напевно не знаємо що нас очікує.

Підіймаюся сходами на вулицю, там несе свою безсонну варту боєць місцевої тероборони. Обмінявшись поглядами, закурюємо. Подумки прокладаю маршрут.

Колись, Житомирська траса була одним з найкомфортніших маршрутів України. Останні три тижні російська армія намагалася закріпитися там, та увійти до Києва. Завдяки нашим хлопцям — не вдалося. Вчора вони пішли, як і все вороже угрупування на Сіверщині. Зараз їхні незграбні колони сунуться у бік Білорусі. А наш шлях лежить на Житомир, там маємо налагодити контакт з колегами, які допомагають аеромобільній бригаді, назва та подвиги якої ще 2014 року увійшли в історію.

Київ як завжди не радує погодою, але звичка не вдягати куртку вже стала одним з побічних ефектів війни. Вести машину у верхньому одязі некомфортно, а постійно знімати та надягати просто набридає. Тому, очікуючи на командира — гріюся кавою у тремтячих руках.

Нарешті, він з’являється, вперше за війну бачу його у цивільному одязі. Мабуть, хоче справляти заспокійливе враження на блокпостах. Я ж натомість увесь час у сорочці, виглядаю дивно в наших умовах. Правду кажучи, у мене і немає іншого одягу. До того ж чим більше старих звичок ти зберігаєш у буремні часи, тим простіше залишатися людиною.

Командир тихий і зосереджений, постійно пише або дзвонить комусь, коротко каже мені:

— Поїхали.

Покидаємо Київ через Борщагівку — нескінченний лабіринт вузеньких вуличок з однаковими на вигляд будинками. З «чарівними словами» та перепустками, просуваємося швидко. Маємо зробити крюк у 50 кілометрів, аби виїхати десь на 30 кілометрі траси від межі міста, адже та ділянка — закрита. Можливо ведуть розмінування, а може і відловлюють поодиноких ворогів.

Довкола розкинулися приміські селища, в них поодинокі блокпости. Перше що ріже око — цілковита відсутність людей на вулицях. Не зустріли жодної душі, аби спитати чи правильно прямуємо. Нарешті, зупиняють на блокпості, питаємось:

— Хлопці, їдемо на Житомир, так на трасу вискочимо?

— Навіть не знаю, — відповідає звичайний український селянин, що взяв зброю аби боронити свою землю. — до траси доїдете, а чи вас туди пустять — не знаю.

— Дякую хлопці, ми спробуємо.

На обличчях у захисників втома, всі вони — прості місцеві чоловіки. Вдягнені у цивільний одяг, якого, мабуть, не шкода було. В цім вбранні хтось із них ще місяць тому ремонтував машини, інший працював у полі, або порався у власному городі. Невідомо, чи брали вони участь у боях, але вірогідність велика.

Ближче до виїзду на трасу навкруги з’являються наслідки боїв. Кожне село тут — поранене. Тут міна влетіла у дах, десь осколками посікло асфальт та паркан, перебило дроти, що тепер лежать прямо на дорозі. І таких картин десятки, лише на одній вулиці, яка за чорною іронію позначена табличками «ул. Ленина». Мабуть градом снарядів, росіяни проводили тут декомунізацію.

Нарешті, дерева попереду розходяться — ми дісталися траси. На в’їзді замріяно стоїть самотній боєць ЗСУ. Можливо ми сьогодні перші тут проїжджаємо, а може й останні. Повільно наближаємося, після «чарівного слова» він звертає на нас увагу, посміхається.

— Вітаємо, чи можна проїхати на Житомир?

— Звісно, тільки будьте обережні, там ще не прибирали. Зараз на зустрічну смугу і там будете вже маневрувати. Щасливої дороги!

Ввічливий солдат не брехав, ніякий автодром зі смугою перешкод не можна порівняти з дорогою попереду. Половина просто заставлена підбитою технікою. Тут можна розрізнити танки як мінімум двох модифікацій, самохідні артилерійські системи, бензовози, протиповітряні «Шилки» — усі у різному стані. На усіх поверхнях намальовані знаки російської армії, горезвісні літери «V». Наша половина траси більш-менш вільна. Але уся поверхня дороги вкрита шматками побитого асфальту, погорілими частинами техніки та іржавими залізяками, походження яких стане зрозумілим пізніше. Доводиться постійно нахилятися вперед, дивлячись собі під колеса. Напоротися на щось ніяк не можна, адже допомоги чекати нема звідки.

В одному місці проїжджаємо лабіринт понівеченої техніки, тут цивільна вантажівка, підбитий танк, спалений «Урал» та легкові автомобілі сплелись один з одним у візерунку понівеченої сталі, що можливий тільки на війні. За ними відкривається зовсім апокаліптична картина. Впритул стоїть дюжина «Уралів», різного ступеня обвугленості. Нарешті розумію що за шматки металу вкривають дорогу — виявляється «Урал» згорає майже до пилу. Спочатку не віриш, як може величезна вантажівка перегоріти на порох, але помічаю екземпляри які згоріли на 80%, розкидаючи повсюди свої перегорілі частинки, доводиться вірити. Довкола стоїть ще декілька вантажівок і броньованих машин, а поряд з кожною — яскраво-червоні мінітрактори. Завороженим голосом питаю:

— Нащо вони похапали трактори?

Командир мовчить, а потім відкриває просту таємницю:

— Вони їх як акумулятори використовували.

Таке воно, оснащення «другої армії світу», аби завести власну техніку, мають красти трактори з найближчого салону. Місце походження тракторів знаходимо трохи далі, салон потрощений, а техніка розкидана довкола — успішного завершення мародерства не вийшло, дякуючи нашим захисникам.

Увесь подальший шлях до кордону Житомирської області спостерігаємо подібну картину. На дорозі та обабіч — гори обпаленого металобрухту, а заправки, кафе та будинки довкола — понівечені вибухами, осколками, вогнем та кулями. І вся ця картина супроводжується абсолютною тишею. Довкола ні військових, ні цивільних. За увесь час декілька машин на зустріч, усі — державних служб.

Проте, найгірше що вихоплює погляд у цій апокаліптичній картині — десятки цивільних автівок. У більшості випадків з трьома кульовими отворами у лобовому склі навпроти водія. Не врятували ні написи «діти», ні навіть написане російською «дети». Можна лише уявити, якою «денацифікацією» ворожі солдати виправдовували ці три кулі у водія, коли в машині сидять жінки та діти. Тими ж, невідомими причинами, вони пояснювали викрадення автомобілів у місцевих жителів. Дорогою зустрічаємо с десяток цивільних автівок з намальованими, та навіть скотчем наклеєними «V». Сподіваємося, лише, що зі справжніми власниками все добре.

На щастя, не можу повністю заглибитися у споглядання картини, адже дорога важка, вести треба максимально уважно. На кордоні областей зупиняємося на пості під побитим мостом. Тут наші «чарівні слова» вже не працюють, тому показуємо посвідчення. Юнак з мисливською рушницею махає рукою та бажає щасливої дороги. Ввічливість взагалі є відмінною рисою наших захисників.

Житомирщиною дорога вже має звичний «мирний» вигляд. Тільки абсолютно пустий. Згадую як пів року тому мчав тут у потоці машин. Ловлю себе на думці: А як я тоді проходив блокпости? Такі вже аберації свідомості, блокпост став нормою, наявною навіть у довоєнних спогадах.

Наше завдання завершується успішно, колеги завантажили нас амуніцією на будь-які потреби. Тепер, маємо доставити все це до Харкова, де досі ідуть важкі бої.