Якось міністр юстиції України Денис Малюська сидів в своєму міністерському кабінеті і писав звіт за два роки до своєї сторіночки у фейсбук.
— Не Аваков я їм…ти бач…Аваков. Я сам собі Аваков. Я вам такого Авакова зроблю, усім Аваковим Аваков Малюська буде.
Денис Леонтійович, ще дужче застукав по клавішам.
— Стокгольмський арбітраж… Укрнафта…знайте Малюську!
Міністр юстиції посміхався й стукав.
— Так, а справи проти Росії в ЄСПЛ? Ага, так вам і треба. Ми вам ще років двадцять мізки колупати будемо. По Малюськи. О! Треба внести цей термін в юридичний словник.
Денис Леонтійович сьорбнув чаю.
— Так, що ще? Два роки як ніяк! Так, так… «перемоги в українських судах я навіть рахувати не збираюсь, ми одночасно ведемо близько 9000 cудових процесів і успіхи в одному пості просто не втуляться. Праця зробила з мавпи людину(здається по Енгельсу), а Мінюст зі злочниців робить нормальних (і законослухняних) громадян!
Чиновник видихнив і відкинувся на спинку крісла. По тілу розтеклось приємне пафосне тепло.
— Мало! Треба родзинку, треба якусь загогулинку. Але яку? Ай, добре, потім щось вигадаю. Щоб догори дригом, дупою на трьох стільцях. Щоб всі написали.
Міністр ще хвилин тридцять перераховував свої досягнення, писав про в`язниці, про платні камери, про те, як діджиталізують всіх і вся, але родзинки не було.
— Ай, хай йому, що буде то буде! От Вам. «Ну як і обіцяв розказую:
довічника (а точніше довічницю) я на роботу в Мінюст таки взяв. Працюємо нормально. Працедавець і працівник задоволені». Взагалі працювати треба всім працездатним. На шиї у держави сидіти вкрай не бажано. А в ситуації з довічним це не просто заробіток, але й ресоціалізація — головна мета, заради якої витрачаються мільярди гривень платників податків. Заради нашої з вами безпеки.
Денис Леонтійович відправив пост в Фейсбук. Довічниця точила перо, тому що вона не просто так Довічниця. Звичайні громадяни України знизали плечима.
